Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівці (тепер Кіровоградська обл) в бідній селянській сім’ї. Тут минули його дитинство й юність. Він вчився в рідному селі у школі і в 1933 році закінчив семирічку. Влітку 1933 року мати провела молодшого сина Василя до Кременчука. Спочатку Василь Сухомлинський вчився в медичний технікум, але незабаром пішов звідти, вступив на робочий факультет, достроково закінчив його і був прийнятий до педагогічного інституту. З 1935 р. починається педагогічний шлях В. О. Сухомлинського. У 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту заочником і закінчив його в 1938 році. Закінчивши інститут, Сухомлинський повертається в рідні місця і працює викладачем української мови і літератури в Онуфріївській середній школі.
У 1948 році Сухомлинський стає директором Павлиської середньої школи і працює а цій посаді 23 роки (до кінця життя). Ці роки стали найпліднішим періодом його науково — практичної та літературно—публіцистичної діяльності. Звичайну сільську школу він перетворив у справжню педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості.
ЩО ПОСІЄШ, ТЕ Й ПОЖНЕШ
Одного разу до нас прилетіли голуб і голубка. Сіли на ґанку та й воркочуть. Ніби дивляться на мене й щось просять. Я поліз на дах, відчинив маленьке віконце. Голуби заховалися в нього. Я виніс їм зерна, вони поклювали й знову сховались у віконці.
Наступного ранку я знову погодував їх і поставив коритце з водою. А потім було так — коли погодую, а коли й забуду. Більше було таких днів, що я забував погодувати голубів. Вони сидять на ґанку, дивляться на мене, а я все кудись поспішаю. Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти. Я думав, що голуб грається. І не догадався, що йому їсти хочеться.
А то якось уранці бачу — голуби сидять на подвір’ї в сусідів, і маленька дівчинка Оля годує їх. А батько ставить на стовпі маленьку хатку — голубник.
Боляче мені стало. Кликав я голубків, кликав, але вони більше до мене не прилетіли. Поселилися в голубнику. Оля щодня годує їх — і вранці, й увечері. Вони полюбили дівчинку: сідають їй на плечі, даються в руки.
Що посієш, те й пожнеш — говорить наше українське прислів’я. Посіяв байдужість — пожав зневагу. Птахи зневажають тих, хто байдужий до них.
А то якось уранці бачу — голуби сидять на подвір’ї в сусідів, і маленька дівчинка Оля годує їх. А батько ставить на стовпі маленьку хатку — голубник.
Боляче мені стало. Кликав я голубків, кликав, але вони більше до мене не прилетіли. Поселилися в голубнику. Оля щодня годує їх — і вранці, й увечері. Вони полюбили дівчинку: сідають їй на плечі, даються в руки.
Що посієш, те й пожнеш — говорить наше українське прислів’я. Посіяв байдужість — пожав зневагу. Птахи зневажають тих, хто байдужий до них.
Бо за морем — чужина
Один добрий господар — Хлібороб — мав родючу ниву. Щороку сіяв на ній пшеницю.
Було, як тільки вона доспіє, скосить її, а на стерню прилетить Журавель — колоски збирає. І дякує Хліборобові, що такої доброї пшениці надбав.
Та ось настав тяжкий рік. Ціле літо не було дощу.
Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні.
Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою.
— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель.
— Оратиму та сіятиму пшеницю,— каже Хлібороб.
Задумався Журавель, не вірить, А Хлібороб справді ниву оре, пшеницю сіє.
Минула зима, настала весна. Зазеленіла нива. Та знову спіткало Хлібороба велике горе. Знову за все літо не випало на землю жодної краплини дощу.
Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні.
Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою. Худий, чорний, тільки очі блищать. Коло нього діти й дружина — теж худі та чорні, бо їсти нічого. Сидять над засохлою нивою, а біля них мішечок із зерном стоїть.
— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель, як і минулого року.
— Оратиму та сіятиму пшеницю,— каже Хлібороб.
— Навіщо ти сили марно тратиш і зерно губиш? — запитує Журавель. — Спечіть хліба з тієї пшениці, що залишилася, та їжте, бо з голоду помрете. Та линьмо зі мною за море, там і земля родюча й посухи немає.
— Не підемо нікуди,— каже Хлібороб. — Не підемо нікуди,— кажуть діти.
— Не підемо нікуди,— каже мати.
— Чому не підете? Ви ж голодні, вже два роки — посуха.
— Бо за морем — чужина,— каже Хлібороб.
— За морем — чужина,— каже мати.
— Не хочемо на чужину! — плачуть діти.
Було, як тільки вона доспіє, скосить її, а на стерню прилетить Журавель — колоски збирає. І дякує Хліборобові, що такої доброї пшениці надбав.
Та ось настав тяжкий рік. Ціле літо не було дощу.
Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні.
Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою.
— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель.
— Оратиму та сіятиму пшеницю,— каже Хлібороб.
Задумався Журавель, не вірить, А Хлібороб справді ниву оре, пшеницю сіє.
Минула зима, настала весна. Зазеленіла нива. Та знову спіткало Хлібороба велике горе. Знову за все літо не випало на землю жодної краплини дощу.
Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні.
Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою. Худий, чорний, тільки очі блищать. Коло нього діти й дружина — теж худі та чорні, бо їсти нічого. Сидять над засохлою нивою, а біля них мішечок із зерном стоїть.
— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель, як і минулого року.
— Оратиму та сіятиму пшеницю,— каже Хлібороб.
— Навіщо ти сили марно тратиш і зерно губиш? — запитує Журавель. — Спечіть хліба з тієї пшениці, що залишилася, та їжте, бо з голоду помрете. Та линьмо зі мною за море, там і земля родюча й посухи немає.
— Не підемо нікуди,— каже Хлібороб. — Не підемо нікуди,— кажуть діти.
— Не підемо нікуди,— каже мати.
— Чому не підете? Ви ж голодні, вже два роки — посуха.
— Бо за морем — чужина,— каже Хлібороб.
— За морем — чужина,— каже мати.
— Не хочемо на чужину! — плачуть діти.
Звичайна людина
Стоїть у сухому степу колодязь. Поруч з колодязем — хатка. У ній живуть дідусь з онуком.
Біля колодязя на довгій мотузці відро.
Їдуть подорожні, завертають до колодязя, п’ють воду, дякують дідусеві.
Перетерлась мотузка, упало відро в глибокий колодязь.
Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити.
День не п’ють води дідусь і онук, два дні не п’ють. Мучаться від спраги.
На третій день уранці проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з настороженими очима. На возі в нього побачив дідусь відро, прикрите соломою.
Глянув подорожній з настороженими очима на колодязь, глянув на дідуся з онуком, ударив коней батогом і поїхав далі.
— Що це за людина? — питає онук дідуся.
— Це не людина,— відповідає дідусь. Опівдні проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з байдужими очима.
Дістає з воза відро, прив’язує до мотузки, витягує води, п’є сам і дає попити дідусеві й онукові, решту води виливає у сухий пісок, відро забирає й рушає далі.
— Що це за людина? — питає онук дідуся.
— Це не людина, — відповідає дідусь.
Увечері проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з добрими очима.
Дістає з воза відро, прив’язує до мотузки, витягує води, вгамовує спрагу і їде далі, а відро з водою так і залишається стояти на цямрині.
— Що це за людина? — питає онук.
— Звичайна людина, — відповідає дідусь.
Біля колодязя на довгій мотузці відро.
Їдуть подорожні, завертають до колодязя, п’ють воду, дякують дідусеві.
Перетерлась мотузка, упало відро в глибокий колодязь.
Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити.
День не п’ють води дідусь і онук, два дні не п’ють. Мучаться від спраги.
На третій день уранці проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з настороженими очима. На возі в нього побачив дідусь відро, прикрите соломою.
Глянув подорожній з настороженими очима на колодязь, глянув на дідуся з онуком, ударив коней батогом і поїхав далі.
— Що це за людина? — питає онук дідуся.
— Це не людина,— відповідає дідусь. Опівдні проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з байдужими очима.
Дістає з воза відро, прив’язує до мотузки, витягує води, п’є сам і дає попити дідусеві й онукові, решту води виливає у сухий пісок, відро забирає й рушає далі.
— Що це за людина? — питає онук дідуся.
— Це не людина, — відповідає дідусь.
Увечері проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з добрими очима.
Дістає з воза відро, прив’язує до мотузки, витягує води, вгамовує спрагу і їде далі, а відро з водою так і залишається стояти на цямрині.
— Що це за людина? — питає онук.
— Звичайна людина, — відповідає дідусь.
ЯК ФЕДЬКО ВІДЧУВ У СОБІ ЛЮДИНУ
Пішов раз малий Федько з матір’ю на поле картоплю копати.— Вісім років тобі, — каже мати, — працювати час по-справжньому.
Викопує мати кущ, а Федько вибирає з ямки картоплю й у відро кидає.
Не хочеться Федькові працювати. Визбирує картоплю, що зверху, а в землі не хоче копирсатися.
Залишив картоплю в одному кущі, у другому. Мати помітила таку роботу та й каже:
— Хіба тобі не соромно? Людина ж дивиться і все бачить!
Оглядається Федько довкола і дивується:
— Де ж та Людина? Що вона бачить?
— У тобі, Федьку, Людина. Усе вона бачить, усе помічає, та тільки ти не завжди дослухаєшся до того, що вона тобі говорить. Ось прислухайся до її голосу, вона тобі й скаже, як ти працюєш.
— А де ж вона в мені — Людина? — дивується Федько.
— У голові твоїй, у грудях, у серці, — підказує мати.
Перейшов Федько до іншого куща, позбирав картоплю, що зверху лежала. Хотів було вже за лишити його, аж тут мов і справді хтось докоряє: що ж ти, Федьку, робиш? Порийся, там ще є картопля у землі.
Здивувався Федько, оглянувся. Нікого немає, а мов хтось дивиться на його роботу й соромить.
«І справді, мабуть-таки, Людина бачить мою роботу», — подумав Федько, зітхнув, розгріб землю біля викопаного куща й знайшов ще кілька картоплин.
Легше стало на душі Федькові. Аж пісеньки веселої заспівав.
Працює він годину, працює другу і все більше дивується. Ледве подумає: «Навіщо так глибоко гребтися, мабуть, уже немає картоплі», а тут хтось і підслухає його думку. І соромно стає Федькові. Але й радісно, ой, як радісно. «Гарний цей друг - Людина», — думає Федько.
У батька було два сини. Коли вони виросли й могли вже тримати в руках заступа, батько сказав їм: «Беріть заступи, підемо копати поле». Копають вони й копають, і видалася праця братам важкою і незрозумілою.
— Для чого ми копаємо? — питають вони. — І взагалі, для чого ми живемо на світі?
Батько й каже синам:
— Бачите цю велику гору? — і показав рукою на величезну гору, вершина якої вкрилася хмарами.
— Бачимо, — відповіли сини.
— У цій горі — Золоте Зернятко Істини. Можливо, десь у глибині, можливо, на поверхні — ніхто не знає. Кажуть люди: хто знайде це Зернятко, той зрозуміє, для чого людина живе на світі, для чого працює, для чого копає землю і сіє хліб, споруджує будинки і думає про зірки. Ідіть, сини, шукайте Золоте Зернятко Істини.
Підійшли брати до гори, а вона величезна й висока, за день не обійдеш навколо, за три дні не зійдеш на вершину. Як же шукати Золоте Зернятко Істини?
Стали брати біля підніжжя гори. Старший — з одного боку, молодший — з іншого. Почали копати гору, пересипаючи землю жменя за жменею. Золотого Зернятка не було.
Молодший брат підійшов до старшого і каже:
— Я більше не буду копати. Не хочу стати рабом цієї гори.
Старший відповідає:
— Хоч і все життя доведеться копати, а я все-таки знайду Золоте Зернятко Істини. Тому що я не раб, а вільна людина. А ти раб, бо не хочеш дізнатися, для чого ми живемо на світі, для чого копаємо землю і сіємо хліб, споруджуємо будинки й думаємо про зірки.
Пішов молодший брат, поселився на березі річки — курінь збудував, рибу ловить і юшку варить.
А старший брат копає і копає, кожну жменю землі у порох розтирає. Золоте Зернятко Істини шукає.
Десять років копав старший брат гору, жодного дня не відпочивав. Нарешті, на одинадцятий рік, коли вся гора була розкопана й пересипана на нове місце, знайшов старший брат на самому дні гори Золоте Зернятко Істини. Воно було маленьке, як мачинка. Поклав старший брат Зернятко на долоню, і яскраве світло Істини осяяло весь світ. Дізнався старший брат, для чого людина живе на світі, землю копає і ниву засіває, споруджує будинки й про зірки думає.
Пішов старший брат по Землі, побудував Щастя для всіх людей. І став Могутнім і Непереможним. Тому що він — Вільна Людина.
А молодший брат живе в убогому курені, одяг на ньому порвався, відро, в якому він юшку варив, продірявилося, їсть він сиру рибу і водою болотною запиває. Тому що він безвільний раб — раб свого ледарства, неробства і невігластва. Тому що справжня свобода — в умінні працювати день і ніч для того, щоб пересунути гору з місця на місце, побудувати Щастя для людей.
— Для чого ми копаємо? — питають вони. — І взагалі, для чого ми живемо на світі?
Батько й каже синам:
— Бачите цю велику гору? — і показав рукою на величезну гору, вершина якої вкрилася хмарами.
— Бачимо, — відповіли сини.
— У цій горі — Золоте Зернятко Істини. Можливо, десь у глибині, можливо, на поверхні — ніхто не знає. Кажуть люди: хто знайде це Зернятко, той зрозуміє, для чого людина живе на світі, для чого працює, для чого копає землю і сіє хліб, споруджує будинки і думає про зірки. Ідіть, сини, шукайте Золоте Зернятко Істини.
Підійшли брати до гори, а вона величезна й висока, за день не обійдеш навколо, за три дні не зійдеш на вершину. Як же шукати Золоте Зернятко Істини?
Стали брати біля підніжжя гори. Старший — з одного боку, молодший — з іншого. Почали копати гору, пересипаючи землю жменя за жменею. Золотого Зернятка не було.
Молодший брат підійшов до старшого і каже:
— Я більше не буду копати. Не хочу стати рабом цієї гори.
Старший відповідає:
— Хоч і все життя доведеться копати, а я все-таки знайду Золоте Зернятко Істини. Тому що я не раб, а вільна людина. А ти раб, бо не хочеш дізнатися, для чого ми живемо на світі, для чого копаємо землю і сіємо хліб, споруджуємо будинки й думаємо про зірки.
Пішов молодший брат, поселився на березі річки — курінь збудував, рибу ловить і юшку варить.
А старший брат копає і копає, кожну жменю землі у порох розтирає. Золоте Зернятко Істини шукає.
Десять років копав старший брат гору, жодного дня не відпочивав. Нарешті, на одинадцятий рік, коли вся гора була розкопана й пересипана на нове місце, знайшов старший брат на самому дні гори Золоте Зернятко Істини. Воно було маленьке, як мачинка. Поклав старший брат Зернятко на долоню, і яскраве світло Істини осяяло весь світ. Дізнався старший брат, для чого людина живе на світі, землю копає і ниву засіває, споруджує будинки й про зірки думає.
Пішов старший брат по Землі, побудував Щастя для всіх людей. І став Могутнім і Непереможним. Тому що він — Вільна Людина.
А молодший брат живе в убогому курені, одяг на ньому порвався, відро, в якому він юшку варив, продірявилося, їсть він сиру рибу і водою болотною запиває. Тому що він безвільний раб — раб свого ледарства, неробства і невігластва. Тому що справжня свобода — в умінні працювати день і ніч для того, щоб пересунути гору з місця на місце, побудувати Щастя для людей.
Немає коментарів:
Дописати коментар